Ти міг бути ним, тепер ти вже просто ніхто.

Після усіх побачень, урочистостей, день народжень, я бігла до нього, ділила враження поруч з ним. Мені було легше, коли поміж усіх думок і слів, він ніжно торкався моїх завжди холодних рук. Ми засинали разом, бажаючи один одному гарної ночі. Я могла йому читати свої вірші, і знала, що не буду засудженою. Я могла сказати :

 « Залишся» і він нікуди не йшов.

 Де зараз знайти сили, щоб після усіх ніжностей, поставити крапку усьому. Усьому, що було до і могло бути після?

В моїх архівах збережені теплі обійми і спільні знімки, і не маю бажання пакувати валізи і просто викликати таксі. Чому в більшості випадків, мовчання гірше, ніж образливі слова, які, наче каміння летять у твою адресу?

Я кричу: « Схаменись, мене ніхто не врятує після». Ти всього лиш виходиш, забувши у мене своє пальто. 

                       Rachael Yamagata–Full On

Коли говориш про красу чи дійсно маєш на увазі ту, яка плекана віршами і прозою відомих авторів?

Прокидається вранці вона, у ліжку залишена теплота 
( її тіла). Сьогодні вона сама, неначе кішка, яка протягом життя не любила господаря, лише себе вперто, віддано, вміло.

Ранкове сонце повільними кроками піднімається хмарами вгору. Ступає тихо, торкає променями навколишню природу.

Вона живе у мистецтві, вона його виняткова і несподівана течія. Це – жінка. Вона - не бароко, не романтизм і навіть не класика. Вона – це неповторна, ніким не відкрита таємниця. Вершина до якої протягом століть не дійде жоден воїн.

Це ранкова кава, справжня львівська без жодних домішків.

Смак якої не зможеш зіпсувати жодними замінниками цукру.

І якщо ти на мить відчув, що вона твоя..Зроби її своєю повністю, доводячи скульптуру, як лінію до ідеалу. Зумій завершити картину пензлем, а не зіпсувати ножем.

Цілуй, плекай, дай розквітнути саду, який вміщує не одну тисячу квітів. Дай можливість тебе полюбити і не згаснути внутрішньому вогню. Бо ти знаєш, жінка одна-єдина, створена рукою майстра ніколи не покине будинок у якому народилась її внутрішня гармонія –
                                      любов.

Заваривши чергову філіжанку чаю з медом, доходжу до висновку, що бракує мені гарячого шоколаду..(все більше)

Не знаю чому, але протягом усього свого свідомого життя хотіла навчатись у Львові. Завжди здавалось, що саме там вистачає часу на прочитання найкращих книжок, дахи торкаються неба не лише верхівками, а заходи сонця нагадують мягкий зефір, охайно запакований подарунковою стрічкою.

Щоразу повертаючись туди, мені хотілось залишитись.

 Я могла цілий день провести блукаючи львівськими вулицями, замовляючи чергове латте в кав'ярні, і уявити не могла, чи можна взагалі знайти краще місце для натхнення.

Мені там постійно хочеться співати пісні Хащевської, і безпідставно, безумовно, з найтеплішими обіймами притуляти найрідніші плечі.

І не те, що я шкодую, що знаходжусь саме тут, де маю знаходитись і все рідше говорю своєю рідною мовою. Я маю  можливість насолодитись Львовом саме тоді, коли більше часу проводжу в інших містах. Через відсутність чогось прекрасного пізніше в більшій мірі відчуваєш його присмак.

Тому, я готова цілувати і притуляти до себе якумога міцніше усе, що знаходиться в самому серці Львова.

І навіть дощовий жовтень не погіршить мого настрою, ані парасолі, які мусять завжди ховатися в сумці, навіть якщо я їх просто терпіти поруч з собою не можу.

Місто засинає в сутніках ліхтарів, а натхнення приходить тоді, коли ти його  не чекаєш. Лише мусиш писати, не зважаючи на вільну хвилину, а лише її відсутність.

                          Бумбокс- Happy end